Україна подала до Міжнародного суду ООН позов проти Росії, стверджуючи, що Росія порушила Конвенцію про геноцид, коли послалася на нібито «геноцид на Донбасі» як на привід для розв'язання повномасштабної війни проти України 24 лютого 2022 року. Згодом Україна розширила свою аргументацію, стверджуючи, що застосування Росією сили та визнання нею «ДНР»/«ЛНР» порушили обов'язок запобігати геноциду та карати за нього за статтями 1 і 4 Конвенції.
Суд встановив, що не має юрисдикції за Конвенцією про геноцид розглядати питання, які стосуються застосування сили та визнання держав, оскільки вони є зовнішніми щодо Конвенції й регулюються іншими нормами міжнародного права.
Фактичні обставини
Навесні 2014 року в Донбаському регіоні на сході України розпочався збройний конфлікт між українськими збройними силами та силами, пов'язаними з двома утвореннями, що іменують себе «Донецькою Народною Республікою» (ДНР) та «Луганською Народною Республікою» (ЛНР).
21 лютого 2022 року Російська Федерація визнала «ДНР»/«ЛНР» незалежними державами. Президент Російської Федерації заявив, що це рішення ухвалено з огляду на триваючі напади на громади Донбасу.
22 лютого 2022 року Російська Федерація уклала два документи, які вона іменує «договорами про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу», – один із «ДНР», інший із «ЛНР». Того ж дня «ДНР» і «ЛНР» звернулися до Російської Федерації по військову допомогу на підставі цих «договорів».
26 лютого 2022 року Міністерство закордонних справ України оприлюднило заяву, в якій засудило «неправдиві та образливі звинувачення Росії в геноциді як привід для її незаконної воєнної агресії проти України». Того ж дня, за кілька годин після цієї заяви, Україна подала до Суду позовну заяву разом із клопотанням про вжиття тимчасових заходів.
Як підставу юрисдикції Україна послалася на статтю IX Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього:
«Спори між Договірними Сторонами щодо тлумачення, застосування чи виконання цієї Конвенції, включно зі спорами щодо відповідальності держави за геноцид або за будь-які інші діяння, перелічені у статті III, передаються на розгляд Міжнародного суду на вимогу будь-якої зі сторін спору».
33 держави подали декларації за статтею 63 (32 з них Суд визнав прийнятними), засудивши недобросовісне, зловживальне тлумачення обов'язку запобігати геноциду та карати за нього як приводу для одностороннього застосування Росією сили.
У своєму меморандумі Україна просила Суд:
(a) Визнати й оголосити, що, всупереч твердженням Російської Федерації, жодних актів геноциду в розумінні статті III Конвенції про геноцид у Луганській і Донецькій областях України вчинено не було.
(b) Визнати й оголосити, що Російська Федерація не може правомірно вживати за Конвенцією про геноцид жодних заходів в Україні чи проти України, спрямованих на запобігання чи покарання нібито вчиненого геноциду, на підставі своїх неправдивих тверджень про геноцид у Луганській і Донецькій областях України.
(c) Визнати й оголосити, що визнання Російською Федерацією 22 лютого 2022 року незалежності так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки» ґрунтується на неправдивому твердженні про геноцид і тому не має підстав у Конвенції про геноцид.
(d) Визнати й оголосити, що «спеціальна воєнна операція», оголошена та здійснювана Російською Федерацією 24 лютого 2022 року й після цієї дати, ґрунтується на неправдивому твердженні про геноцид і тому не має підстав у Конвенції про геноцид.
(e) Вимагати від Російської Федерації надати запевнення та гарантії неповторення того, що вона не вживатиме в Україні та проти України жодних незаконних заходів, включно із застосуванням сили, на підставі свого неправдивого твердження про геноцид.
(f) Присудити повне відшкодування всієї шкоди, заподіяної Російською Федерацією внаслідок будь-яких дій, вчинених на підставі неправдивого твердження Росії про геноцид.
Попередні заперечення, заявлені Росією
- (1) Суд не має юрисдикції, оскільки на момент подання позовної заяви між сторонами не існувало спору за Конвенцією про геноцид (перше попереднє заперечення);
- (2) Суд не має юрисдикції ratione materiae (друге попереднє заперечення);
- (3) Україна заявила в меморандумі нові вимоги, і їх слід визнати неприйнятними (третє попереднє заперечення);
- (4) вимоги України неприйнятні, оскільки можливе рішення Суду не мало б практичного ефекту (четверте попереднє заперечення);
- (5) прохання України визнати, що вона не порушувала своїх зобов'язань за Конвенцією, є неприйнятним (п'яте попереднє заперечення);
- (6) позовна заява України неприйнятна, оскільки становить зловживання процесом (шосте попереднє заперечення) п. 36
Географія справи
Позиція Суду
Суд відмовився здійснювати юрисдикцію щодо застосування Російською Федерацією сили проти України з 24 лютого 2022 року як стверджуваного порушення статей I та IV Конвенції про геноцид, а також щодо визнання Російською Федерацією 21 лютого 2022 року незалежності так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки» – теж як стверджуваного порушення статей I та IV Конвенції.
Натомість Суд визначив, що здійснюватиме юрисдикцію щодо одного аспекту аргументації меморандуму України, в якому Україна просила Суд «визнати й оголосити, що немає достовірних доказів того, що Україна відповідальна за вчинення геноциду на порушення Конвенції про геноцид у Донецькій і Луганській областях України».
Саме цей аспект, на думку Суду, і відповідає ознакам спору між Україною та Російською Федерацією за статтею IX Конвенції про геноцид (тобто «спору між Договірними Сторонами щодо тлумачення, застосування чи виконання цієї Конвенції, включно зі спорами щодо відповідальності держави за геноцид або за будь-які інші діяння, перелічені у статті III»).
A. Існування спору (перше попереднє заперечення)
«Україна стверджує, по суті, що Російська Федерація висунула неправдиві звинувачення в тому, що [Україна] вчинила геноцид у Луганській і Донецькій областях (адміністративно-територіальних одиницях), і що [Російська Федерація] не може правомірно, на підставі таких звинувачень, вживати проти України будь-яких заходів за Конвенцією про геноцид, зокрема визнавати незалежність «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки» й розпочинати «спеціальну воєнну операцію»». п. 38.
«Це був двоелементний аргумент України, щодо якого Суд одразу вирішив, що він має «відмінні» сутнісні характеристики, які належало розглядати окремо».
Перший аспект спору – це прохання України, щоб Суд встановив, що Україна «не вчиняла геноциду» (рішення щодо попередніх заперечень, п. 54).
«Таким проханням Україна не прагне порушити питання міжнародної відповідальності Російської Федерації за міжнародно протиправне діяння, яке приписується цій державі; вона прагне судового висновку про те, що сама не вчиняла тих протиправних діянь, які Російська Федерація, на думку України, неправдиво їй приписала у публічних заявах».
Другий аспект спору – це прохання України, щоб Суд встановив, що «Російська Федерація діяла незаконно щодо Конвенції про геноцид» (рішення щодо попередніх заперечень, п. 55).
Суд зазначає, що цей другий аспект спору за своєю природою докорінно відрізняється від першого. Цими вимогами Україна прагне порушити питання міжнародної відповідальності Російської Федерації, приписуючи їй міжнародно протиправну поведінку. Вимоги про відшкодування, заявлені Україною в пункті 30, підпунктах (e) і (f), позовної заяви та в пункті 179 меморандуму, є частиною цього другого аспекту.
Суд оголосив, що має юрисдикцію щодо стверджуваного «першого аспекту спору», але не має юрисдикції щодо стверджуваного «другого аспекту спору».
Правові наслідки
Підсумовуючи, Суд вважає, що друге попереднє заперечення Російської Федерації, згідно з яким вимоги (c) і (d) у пункті 178 меморандуму України не належать до юрисдикції Суду ratione materiae, має бути задоволене.
Натомість Суд вважає, що має відхилити:
перше попереднє заперечення, засноване на відсутності юрисдикції Суду розглядати всі вимоги України через нібито неіснування спору;
третє попереднє заперечення, засноване на неприйнятності вимог, заявлених у меморандумі, на тій підставі, що ці вимоги нібито є новими й змінюють предмет спору;
четверте попереднє заперечення, засноване на неприйнятності вимог України через нібито відсутність практичного ефекту рішення по суті;
п'яте попереднє заперечення, засноване на неприйнятності прохання визнати, що позивач не порушував своїх зобов'язань за Конвенцією;
шосте попереднє заперечення, засноване на неприйнятності позовної заяви на тій підставі, що вона нібито становить зловживання процесом.
З наведеного випливає, що вимоги (c) і (d) у пункті 178 меморандуму України не належать до юрисдикції Суду і Суд не може розглядати їх по суті, тоді як вимога (b) у пункті 178 меморандуму України належить до юрисдикції Суду, а заявлена в ній претензія є прийнятною. Тому на наступній стадії провадження Суд розгляне цю вимогу по суті.